Ювілейний квітень для наших краян.

  

                                       

Галущинський  Іван Миколайович (12. 04. 1882, с. Звиняч, нині Чортків. р-ну Терноп. обл. – 18. 01. 1944, Львів) – педагог, журналіст, громадський діяч. Брат Миколи, Михайла  і Теодозія-Тита  Галущинських. Закінчив  Чернівецький  університет. Викладав у  гімназіях Перемишля (1904– 09), Рогатина (1909–10), Коломиї (1910–12), Тернополя (1912– 14 і 1923–30) . Під час 1-ї світової війни – старшина австро-угорської  армії. В листопаді 1918 організував у Тернополі «Студентську сотню», до осені 1919 воював у складі УГА. Був членом редакційного комітету газети «Українські вісті» (1919), відповідальним редактором тижневика «Подільський голос» (від 1929). Під час пацифікації 1930 заарештований польською поліцією, позбавлений права викладання. Відтоді працював у тернопільській філії товариства «Просвіта». 1932 організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, збирав матеріали про голод. У 1933–35 і 1938–39 – голова товариства «Рідна школа» (Львів). На цій посаді 2– 3 листопада 1935 провів Перший український  педагогічний конгрес. З приходом більшовиків восени 1939 виїхав до м. Люблін (Польща), працював у кооперації. 1942 повернувся до Львова. Автор низки праць педагогічної тематики, зокрема «Успіхи експериментальної методи у біології» . Помер Іван Галущинський 18 січня 1944 року у Львові.



Пундій Павло Йосипович 

(14 квітня 1922 р., Косів, Тернопільська область— 25 серпня 2015) — український науковець, історик медицини. Почесний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки (УЛТПА), дійсний член НТШ в Америці, почесний доктор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

Павло Пундій народився в заможній селянській родині на Тернопільщині. Навчався у Чортківській (українській, товариства «Рідна школа») і Станиславівській гімназіях, Львівському медичному інституті, Ерлянгенському університеті (Німеччина, Баварія). Медичні студії закінчив у 1948 р. З 1949 р. — у США, де закінчує інтернатуру і стає залізничним лікарем у штаті Ілліной. Працював лікарем до 1988 р.

Павло Пундій — довголітний член Українського Лікарського Товариства Північної Америки. Тривалий час входив до складу Управи УЛТПА, виконував обов'язки скарбника, потім — вів архів Товариства. На основі архівних документів науковець підготував і видав 16 томів «Українського медичного архіву», які присвячені історії української медицини, видатним українським лікарям і медичним установав в Україні і діаспорі. Крім того Павло Пундій — автор численних статей про історію і діяльність УЛТПА. Підготував і видав тритомний бібліографічний довідник «Українські лікарі».

 

Д-р  Михайло-Ярослав Климентійович Соневицький (22 квітня 1892, с. Гадинківці Гусятинського повіту, Королівство Галичини та Володимирії — 30 листопада 1975, Нью-Йорк) — український класичний філолог родом з дійсний член НТШ (з 1954), професор Українського Католицького Університету в Римі.

Закінчив Віденський Університет. Став доктором філософії у 1923 році. потім викладач українських гімназій у Галичині, Греко-Католицької Богословської Академії (1934—1944) і Львівського Університету (1939—1941). З 1944 року на еміграції в Німеччині і (з 1950) у США, де й помер (в Нью-Йорку).

Дружина — хорова диригентка^[1] Ольга Ласовська. Діти:

• Ігор (1926—2006) — композитор, диригент, педагог.
• Леонід (1922—1966) — історик.

Автор праць про мову Цицерона й Новаціяна, «Франкові переклади з античних літератур» (ЗНТШ, т. 161), «Історія грецької літератури. І. Рання доба» (1970) та популярних ст. про вплив античної культури на сучасність; оп. для молоді на античні грец. теми «Пригоди Одіссея» (1918), «Мирмідонський лицар» (1936), «Гомін давноминулих днів» (1938) тощо.

Леонід Михайлович Соневицький (нар. 25 квітня 1922, Чортків — пом. 6 серпня 1966. Нью-Йорк) — український історик, педагог, редактор. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та Американської історичної асоціації, член-кореспондент Української вільної академії наук (1956)

Леонід Соневицький старший син Михайла Соневицького та пані Ольти з Ласовських. Закінчив Львівську академічну гімназію у 1940 році. Навчався на історичному факультеті в Львівському університеті (1940—1941), Віденському університеті (1945—1946) та Українському вільному університеті, (1946—1948). 14 травня 1948 року отримав диплом доктора філософії в галузі історії України.

Працював Соневицький асистентом кафедри історії України в Українському вільному університеті (1948—1950), секретарем історичної комісії НТШ в Європі (1949—1950), секретарем Церковно-археографічної комісії при Апостольській візитатурі в Західній Європі (1949—1950).

Соневицький емігрував у США, де навчався на факультеті політичних наук Колумбійського університету в Нью-Йорку (1952—1953, 1957—1959), де отримав ступінь магістра з політології (історія Східної Європи).

Працював секретарем, заступником голови Історичної секції ВУАН (1951—1961), секретарем управи УВАН (із 1954) та редактором часопису УВАН «The Annals» (із 1959). 1958—1961 роках активно співробітничав з «Енциклопедією українознавства». У 1960—1961 роках викладав історичні дисципліни в університету Сетон Гол в Оранж. 1963 року отримав ступінь магістра з бібліотекознавства та почав працювати бібліотекарем у Бруклінському коледжі. Досліджував історію української церкви 15—18 ст., дипломатично-політичну історію України 20 ст., українську історіографію. Друкувався переважно у виданнях УВАН. Багато наукових праць Соневицького залишилися в рукописах.

Помер Леонід Соневицький 6 серпня 1966 року у Нью-Йорку.

Доробок

• Український єпископат Перемиської і Холмської єпархії в 15—16 ст. Рим, 1955 (докторська дис.)
• Bukovina in the Diplomatic Negotiations of 1914. New York, 1959
• Історія України: Синхроністично-хронологічна таблиця. Мюнхен, 1960
• УВАН у США й українська історична наука. В кн.: 10-ліття УВАН у США. Нью-Йорк, 1961
• The Ukrainian Question in R.H. Lord’s Writings on the Paris Peace Conference of 1919. «The Annals» (New York), 1964, vol. 10, no. 1—2 (також окремим вид. — Нью-Йорк, 1964)
• Володимир Антонович і українська історична наука в Галичині. «Український історик», 1981, № 1—4